Агентура КДБ-ФСБ-РПЦ в Україні: чого ми не знали про добре знайомі обличчя

11.09.2019

Продовжуємо тему про загрози Україні, які несе агентура КДБ-ФСБ-РПЦ — основа московської п’ятої колони в нашій державі та її «окупаційний» центр «За життя».

«Трійця» Путін—Медведчук—Тимошенко, а також РПЦ та політично-релігійний «окупаційний» блок «За життя» повинні бути під постійним контролем спецслужб України й українців.

Підстав для цього достатньо.

Що для Медведчука «сміх», для України — біда

Про зв’язки «кривавого карлика» Путіна з його агентами політичного впливу Тимошенко, Медведчуком, Рабіновичем, Бойком та іншими «УМ» писала неодноразово. Зокрема, і в моїй статті під назвою «Баронеса брехні» і «слуга олігарха» — «дві різні вежі Кремля» (від 26.03.2919, випуск № 34).

У ній наголошено: «За твердженням ексголови СБУ Леоніда Деркача і експрезидента України Леоніда Кучми (їхня розмова була записана Миколою Мельниченком і опублікована у ЗМІ), Віктор Медведчук був агентом КДБ під псевдонімом «Соколовський».

У розмовах, записаних Мельниченком у кабінеті президента України, Деркач повідомив Кучмі, що бізнес-партнер Медведчука «Григорій Суркіс також був агентом КДБ і довгий час працював на нього. Суркіс був на зв’язку в працівника КДБ «Євгена», який зараз є «нашим працівником у Женеві»,— пояснив Деркач.

«Але вони тепер помінялися місцями. Тепер Гриша Суркіс керує цим мудаком, який уже перебуває у нього на зв’язку»,— зауважив Деркач.

«Леоніде Даниловичу, я хочу, щоб ви розуміли: Медведчук — агент, Суркіс — агент, Волков (помічник президента Кучми. — Авт.) — також агент КДБ... Вони як «сучата»... Вони, можливо, мене б розірвали, але вони розуміють, що я все про них знаю, і заглядають в очі, що не буде витоку інформації...» — наголосив голова СБУ Деркач.

Кучма зауважив Деркачу, коли той доповідав йому про кримінальну справу Медведчука (цитую мовою оригіналу): «Ну, это же нам известно, что он был и агентом КГБ стопроцентно».

На Медведчука і Суркіса, за твердженням Деркача, має вплив Євген Марчук, один із колишніх керівників 5-го («дисидентського») управління КДБ УРСР, який завжди може їм сказати (цитую мовою оригіналу): «Ты рот откроешь, а я сделаю публикацию... Он может их, как это говорится, закопать просто...».

До речі, Медведчук не подав у суд позов на Деркача і Кучму за твердження, що він — «агент КДБ «Соколовський», а лише заявив: «Це повний абсурд, який нічого більше, ніж сміх, у мене не викликає». Для Медведчука, може, і «сміх», а для України — він біда!

Невже хтось допускає, що Деркач, будучи головою СБУ, доповідає президенту України неправду про Медведчука? Або Кучма сказав брехню Деркачу про те, що йому відомо, що Медведчук «був агентом КДБ стовідсотково»?

Суркіс і Волков, на відміну від кума Путіна, вчинили розумніше — вони просто промовчали, що були агентами КДБ, щоб не привертати увагу преси. І вчинили правильно — то було в далекому минулому... Рабінович також виявився мудрішим за Медведчука, підтвердивши, що він був агентом КДБ під псевдонімом «Жолудь», і не затівав судових процесів проти ЗМІ.

Тимошенко на «гачку ФСБ»

10 липня 1995 року Юлія Тимошенко, будучи генеральним директором спільного українсько-кіпрського підприємства «Корпорація Український Бензин», була затримана в Москві, в аеропорту «Внуково», при спробі вивезти контрабандним шляхом 100 000 доларів США, замаскованих під продукти харчування, які були загорнуті у фольгу, чим вчинила злочин, передбачений ст.15, ч.1 ст. 169.1 КК РФ (замах на порушення митного законодавства РФ), який передбачав покарання у вигляді позбавлення волі на строк до п’яти років із конфіскацією майна.

Трьома місяцями раніше — 27 березня 1995 року — Тимошенко була затримана в аеропорту Запоріжжя при спробі вивезти в Москву контрабандою 26 000 доларів США і 3 900 000 карбованців, які мали стати хабарами для військових чиновників МО Росії з метою підтримки її бізнесу.

Проти Тимошенко порушили кримінальну справу за «замах на контрабанду валюти у великих розмірах» (ст.17, ч.1 ст.70 КК), вона була арештована і відправлена у слідчий ізолятор УМВС Запорізької області. Для успішної бізнес-леді це був психологічний шок на межі нервового зриву.

Проте справа до суду не дійшла. На підставі клопотань впливових осіб Дніпропетровська (Лазаренка, Пінчука, Пустовойтенка та ін.) Тимошенко була звільнена на підписку про невиїзд, а справу передали в прокуратуру Дніпропетровської області, де її й «похоронили».

З урахуванням того, що у Тимошенко лікарі виявили «хронічну хворобу» (подібне повториться з нею, коли вона відбуватиме покарання у Качанівській виправній колонії), а також, що вона має неповнолітню доньку, справу проти неї закрили за нереабілітуючими обставинами, визнавши, що Тимошенко, хоча і вчинила злочин (який передбачав покарання позбавленням волі на строк від 3 до 5 років із конфіскацією майна), але вона «перестала бути суспільно небезпечною особою» (ст. 7 КПК).

Щоб не бути арештованою, уникнути суду і кримінального покарання в Росії на строк до п’яти років позбавлення волі, пам’ятаючи ще страх від недавнього арешту й умов перебування у слідчому ізоляторі в Запоріжжі, Юлія Тимошенко, за даними ЗМІ, погодилася на таємну співпрацю з ФСБ РФ як агент.

Вербовку Тимошенко підтвердили результати перевірки СБУ, проведеної восени 2004 роки за дорученням Президента Кучми, з якими я був ознайомлений.

Окремі матеріали перевірки були опубліковані у ЗМІ, зокрема довідка ФСБ РФ щодо Юлії Тимошенко про її «тісну таємну співпрацю зі спецслужбами Росії, яка виявилася продуктивною», і рекомендації «більш активної співпраці з Тимошенко Ю. В.» та як використовувати її в подальшому, оскільки «можливості співпраці з Тимошенко Ю. В. до кінця не вичерпані».

Думаю, що матеріали перевірки, швидше за все, знищили, коли головою СБУ був призначений той самий Турчинов, який знищив оперативне «Досьє міжнародного злочинця, агента ФСБ РФ Могилевича», який мав «кримінальні зв’язки з Тимошенко», коли вона була президентом ЄЕСУ.

«Гачок ФСБ», на який була впіймана Тимошенко, вона не коментує і чинить мудро, на відміну від Медведчука.

4 лютого 2005 року Тимошенко була призначена прем’єр-міністром України (з 24.01.2005 р. — в.о. прем’єра). У цей час вона перебувала в міжнародному розшуку, оголошеному правоохоронними органами Росії, їй була обрана міра запобіжного заходу взяття під варту та висунуто обвинувачення в організації давання неодноразово хабарів високопосадовим особам МО Росії.

Цікавим, з точки зору контррозвідки, є один момент.

19 березня 2005 року в Київ з офіційним візитом прибув президент Росії Путін. Після зустрічі з президентом Ющенком Путін прийняв у своїй гостьовій резиденції на Липках Юлію Тимошенко і мав з нею розмову тет-а-тет більше години після 20-хвилинного театрального протокольного дійства.

Про що могли говорити кадровий офіцер КДБ, очільник ФСБ Росії Путін з Тимошенко, яка перебувала в міжнародному розшуку з санкцією на арешт і була на той час агентом ФСБ?

Чи користувався Путін під час розмови з нею рекомендаціями своїх підлеглих із ФСБ, як використовувати Тимошенко для «більш активної співпраці» і в якому саме напрямку, враховуючи, що вона стала прем’єр-міністром, а її «можливості до кінця не вичерпані»?

Професіонали спецслужб знають відповіді на ці та інші запитання контррозвідувального характеру. Офіційна зустріч Путіна з Тимошенко (куратора з агентом) при зазначених обставинах та ще й на території України — це вищий пілотаж!

8 вересня 2005 року президент Ющенко звільнив Тимошенко з займаної посади.

Агент політичного впливу

Перебуваючи у міжнародному розшуку з санкцією на арешт, Тимошенко в ніч на 25 вересня 2005 року (вихідний день — субота) прилетіла в Москву. Спочатку зустрілася з Путіним, а після нічної розмови з ним добровільно тієї ж ночі з’явилася в Головну військову прокуратуру Росії. Там Тимошенко дала покази у своїй справі, визнала себе винною в організації і даванні неодноразово хабарів посадовим особам МО РФ і дала письмову згоду на закриття кримінальної справи за нереабілітуючих обставин без направлення її до суду.

Наступного дня (після нічного спілкування з Путіним) військова прокуратура РФ припинила міжнародний розшук Юлії Тимошенко та скасувала обраний для неї запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, хоча сама справа була закрита лише через три місяці (26.12.2005 р.), коли закінчився термін притягнення її до кримінальної відповідальності.

Після повернення в Київ Тимошенко заявила журналістам, що її візит у Москву був «приватним», і не повідомила про нічну зустріч із Путіним та представниками військової прокуратури. У розмові зі мною Тимошенко ділилася, що зустріч з Путіним їй допоміг організувати його кум Віктор Медведчук, який також консультував її у «московській справі».

Із того часу і можна вважати, що Юлія Тимошенко з «таємного агента» ФСБ перейшла в так званий «статус» особистого «агента політичного впливу» президента РФ Путіна, який, з урахуванням його багаторічного досвіду роботи в КДБ-ФСБ, використовував Тимошенко і продовжує використовувати її й по нині для досягнення своїх політичних цілей в Україні і на міжнародній арені.

Це підтверджується не лише постійною і системною діяльністю Юлії Тимошенко на користь Росії, що, по суті, є зрадою національних інтересів України, а й бажаннями, які були у Путіна, «зробити» Тимошенко президентом нашої країни, щоб повернути Україну в орбіту жорсткого впливу РФ і назавжди «закрити українське питання».

І хоча з президенством Тимошенко в 2014 і 2019 роках у Путіна вийшов облом, вона ним була використана по повній програмі в геополітичних і економічних інтересах Росії.

Переконайтеся в цьому самі.19 січня 2009 року НАК «Нафтогаз Україна» за усною вказівкою і особистою директивою прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко були підписані газові контракти з ВАТ «Газпром» (РФ), які ввійшли в історію як контракти «Путіна—Тимошенко». Основними наслідками цих контрактів стали: повна енергетична і фінансова залежність України та її економіки від Росії; накопичення зовнішнього боргу України. Уряд був змушений шукати кошти на оплату газового контракту в умовах зростання збитковості «Нафтогазу». Таким чином Тимошенко допомогла Путіну загнати Україну в боргову яму.

У контракті на купівлю-продаж газу сторони прямо прописали кабальне для України правило «бери або плати», чим зобов’язали нашу країну з 2010 року купувати 52 млрд куб. м. російського газу щороку (такий обсяг нам був не потрібний!). При закупівлі меншого обсягу Україна повинна все одно щорічно оплачувати не менше 41,6 млрд куб. м. Реекспорт газу був заборонений.

Це призвело до підписання Харківських угод про продовження перебування ЧФ РФ у Севастополі, «інтеграції» газових галузей України та Росії, відмови від асоціації України з ЄС і, зрештою, до початку Революції гідності, а згодом — до воєнної агресії Росії проти України з численними людськими жертвами та матеріальними втратами України на суму понад 100 млрд доларів.

Рішення Стокгольмського арбітражного суду в грудні 2017 року врятувало Україну від повного банкрутства. До його винесення Україна вже зазнала незворотних утрат на 32,1 млрд. доларів. Якби не рішення арбітражу, то Україна зазнала б збитків ще на 94,7 млрд. доларів більше.

Окрім того, Україна недоотримала від «Газпрому» за транзит російського газу майже 17 млрд. доларів. Починаючи з 2010 року українські споживачі отримали ціну за газ на рівні, значно вищому за європейський. Як результат Україна переплатила «Газпрому» за поставлений газ від 16,8 до 28,8 млрд доларів. Через «недобір газу» за 2012—2017 роки фінансові претензії російської сторони до України, згідно з правилом «бери або плати», прописаним у контракті «Путіна—Тимошенко», сягали понад 56 млрд. доларів.

За оцінками зарубіжних і вітчизняних експертів, газові контракти «Тимошенко—Путіна» завдали такої шкоди економічній і національній безпеці України, що створили реальну загрозу втрати державного суверенітету!!!

В інтерв’ю видавництву «Главком» (13 липня 2012 року) Медведчук зазначив, що на прохання Юлії Тимошенко він брав участь у переговорах із Путіним при обговоренні питання ціни на газ. Уявляєте: підполковник КДБ — директор ФСБ РФ Путін (в студентські роки — агент КДБ) веде переговори зі своїм кумом Медведчуком (агентом КДБ) і агентом ФСБ Тимошенко — своїми особистими агентами політичного впливу в Україні — щодо ціни на газ для України? Ще один наочний приклад вищого пілотажу, скажуть професіонали спецслужб!

«В якості кого я вів переговори — це не важливо», — заявив Медведчук і додав, що «за підписані газові контракти Тимошенко засуджена несправедливо». У народі в таких випадках говорять: «Ворон ворону око не виклює».

Компромати і відкати

Лідер «Братства» Дмитро Корчинський 6 лютого 2018 року заявив: «Дуже велика помилка українських спецслужб і української влади, що Медведчук не був арештований відразу після початку війни з Росією. Він мав бути посаджений у тюрму одним із перших».

«Медведчук справді дуже близький до Путіна, тобто це людина, яка мала би бути або посаджена, або застрелена. Це небезпечний ворог»,— резюмував Корчинський.

Без сумніву, за «зрадником і колаборантом» Медведчуком тюрма давно плаче! Але я не хочу і не бажаю, щоб цей плач перервала куля раніше кінця травня 2022 року...

Герой України, політв’язень Степан Хмара справедливо зауважив, що, підписавши зазначену газову угоду, Тимошенко «здала Україну Росії з «бебехами», у неї «була змова з Путіним», в її діях є «ознаки державної зради», «вона поставила Україну на коліна!». «Юлія Тимошенко — дуже небезпечна фігура для України»,— робить справедливий висновок Степан Хмара.

Які мотиви спонукали Тимошенко погодитися з Путіним на такі умови газових контрактів для України — мені (з урахуванням мого професійного досвіду) зрозуміти було неважко, як і побачити майбутні масштаби катастрофи для нашої країни. Після їх підписання, коли вона вернулася до Києва, в присутності депутатів, у її службовому кабінеті, я сказав їй у вічі: «Юля, якби зараз я був прокурором, а не депутатом, то вивів би тебе з кабінету в кайданках...».

Гройсман, будучи прем’єр-міністром, заявив, що у 2009 році Тимошенко уклала угоди на 10 років, у яких була закладена необґрунтована ціна, і ті, хто підписав ці угоди, мали від того дивіденди.

На думку експертів, за підписання газових угод із російським «Газпромом» Тимошенко отримувала на офшорні рахунки щорічний «відкат» не менше 3-4 мільярдів доларів. Знаючи, на яких принципах Тимошенко і Лазаренко раніше співпрацювали на газовому ринку, зауважу, що вказана річна сума «відкату» могла бути реальною.

Яка частка Медведчука за його участь в переговорах щодо ціни на газ, можна лише здогадуватися. Думаю, що він не продешевив, судячи з того, який родинний бізнес він зараз має.

За підписання газових угод на умовах Москви Путін відкрито підтримував Тимошенко на президентських виборах у 2010 році, а також пообіцяв знищити весь кримінальний компромат на неї, який зберігався в архівах Слідчого комітету і ФСБ Росії, у тому числі документи, які підтверджували, як вона була завербована ФСБ та її таємну співпрацю зі спецслужбами РФ упродовж багатьох років.

За твердженням першого заступника Генпрокурора, нині народного депутата Рената Кузьміна, при підписанні газових контрактів Путін шантажував Тимошенко цим компроматом та погрожував їй поновити кримінальну справу щодо неї, яку розслідувала Головна військова прокуратура Росії, а потім закрила за нереабілітуючими обставинами (вона визнала себе винною в організації давання неодноразово хабарів високопосадовим особам МО Росії), та конфіскувати кошти Тимошенко, сховані в офшорах, знайдені спецслужбами Росії.

Під час переговорів Тимошенко запевняла Путіна, що, ставши президентом, вона зробить російську мову в Україні офіційною, продовжить термін перебування ЧФ Росії в Севастополі на 50 років, відмовиться від вступу України в НАТО та ЄС, а Україна приєднається до Митного і Євро-Азійського союзів та Ташкентського договору про колективну безпеку, об’єднаний штаб якого розташовано в Москві і перебуває під керівництвом РФ.

Через три тижні після підписання газових контрактів Юлія Тимошенко взяла участь у 45-й безпековій конференції, яка проходила в Мюнхені 6-7 лютого 2009 року. Її промова стала декларацією того, якою вона бачить Україну за свого президентства: Україна не готова і не хоче в НАТО. Вступ України в НАТО Росією буде оцінено як загрозу її національній безпеці.

Наприкінці квітня 2010 року, після зустрічі в Києві з Януковичем, Путін заявив журналістам: «Я з Юлією Володимирівною обговорював питання продовження строку перебування російського флоту в Севастополі. І ніхто не заперечував. У розмові зі мною Юлія Тимошенко була готова обговорювати цю проблему. Йшлося лише про одне — ціну питання».

Експрезидент Віктор Ющенко розповів в ефірі одному з телеканалів, що після призначення Юлії Тимошенко прем’єр-міністром вона прийшла до нього і настійливо просила призначити Медведчука віце-прем’єром у її уряді.

«Я був шокований такою пропозицією і сказав, що цього не буде. Тоді вона запропонувала призначити його послом у Росію. Я відповів їй, що такого ніколи не буде, поки я президент»,— заявив Ющенко.

Наливайченко, він же Налімов

Валентин Наливайченко після школи поступив у Харківський університет на філологічний факультет по спеціальності «російська як іноземна» і після закінчення першого курсу був призваний в армію.

Після завершення служби в 1986 році був переведений на філологічний факультет Київського державного університету ім. Шевченка, який закінчив у 1990 році.

На думку ветеранів КДБ, умовою переведення Наливайченка на навчання до Києва, швидше за все, була добровільна згода на негласну співпрацю з органами держбезпеки як агента.

Підтвердженням цьому може бути також і його розподіл на роботу в Київський інженерно-будівельний інститут викладачем російської мови іноземним студентам (а не вчителем десь у районі), а потім швидке призначення на адміністративну посаду в інституті.

Не виключається, що цьому міг сприяти і його тесть — ветеран КДБ. Навчаючись в університеті, Наливайченко познайомився з майбутньою дружиною — донькою голови КДБ УРСР Степана Мухи, який з червня 1987 року перебував у запасі, на пенсії.

Як показали подальші події, КДБ готував Наливайченка для навчання в Москві, в Інституті імені Андропова ПГУ (зовнішня розвідка) КДБ СРСР (з грудня 1991 року — Інститут імені Андропова Служби зовнішньої розвідки РФ, а з кінця 1994 року — Академія зовнішньої розвідки), куди він був відправлений у серпні 1991 року. Упродовж трьох років незалежності України Наливайченко навчався в Москві під прізвищем Налімов.

До речі, цей Інститут (так звана «лісова школа») у свій час закінчили сам Володимир Путін, а також Сергій Іванов, Євгеній Муров, Володимир Якунін, Сергій Наришкін. Непогана вийшла компанія, практично всі найвищі посадові особи РФ!

У середині лютого 1994 року наказом начальника Інституту ім. Андропова старший лейтенант Наливайченко був відряджений у розпорядження СБУ. У квітні 1994 року наказом голови СБУ Марчука він був звільнений з СБУ «за службовою невідповідністю» з виключенням із списків особового складу. Марчук як професіонал розумів, що «Налімов» може бути російським «кротом».

А трирічне навчання в Москві Наливайченко довгий час приховував.

Після звільнення з таким формулюванням у тому ж році Наливайченко відразу був призначений другим секретарем посольства України в Фінляндії, Норвегії і Данії.

Кар’єрні дипломати можуть підтвердити: для того, щоб потрапити на таку посаду, особа має пропрацювати в системі декілька років, починаючи з референта. І йдеться про осіб з профільною освітою, які закінчили Інститут міжнародних відносин. Але він, не маючи профільної освіти і, до того ж, і дня не працюючи в МЗС, був призначений відразу.

Генерал Скіпальський стверджує, що в МЗС Наливайченко попав за протекцією саме російських спецслужб. Куратором Наливайченка на той час, як стверджує програма «Закрита зона» на телеканалі «Прямий», був Сергій Іванов — майбутній глава адміністрації президента Росії Путіна. (Довідково: Іванов працював у резидентурі КДБ СРСР у Фінляндії (1981—1985 рр.), потім — першим заступником директора Європейського департаменту СЗР РФ (1991—1998 рр.), з серпня 1998 по листопад 1999 року — заступник директора ФСБ РФ, яку в той час очолював Путін).

Зауважу, що звання «старший лейтенант» Наливайченку не присвоювали ні СБУ, ні МО України. Щоб отримати військове звання в РФ, Наливайченко, за її законами, мав отримати російське громадянство і прийняти присягу на вірність РФ, згідно з указом президента Бориса Єльцина від 5 січня 1992 року № 7. У присязі, зокрема, є такі слова: «Клянусь мужньо, не жаліючи свого життя, захищати народ і державні інтереси Російської Федерації».

Викладене, швидше за все, і пояснює, чому Наливайченко, двічі будучи головою СБУ, попри мої неодноразові звернення, доручення президентів України Ющенка і Порошенка і наявності достатніх доказів, не порушив кримінальної справи за фактом геноциду під час депортації кримськотатарського народу в травні 1944 року (підслідність слідчих СБУ), а прикривався лише політичними піар-заявами, що «депортація є геноцидом», та хвалився, що розсекретив архіви про депортацію, які передав лідерам кримськотатарського Меджлісу.

Говорити, що «депортація є геноцидом» — це слова, а порушити кримінальну справу за фактом геноциду, провести досудове слідство і встановити, що це геноцид, як того вимагає закон, — це зовсім інше. Це надати депортації юридичного статусу геноциду кримськотатарського народу.

Я мав інформацію, яку виклав у зверненні до президента Порошенка, що з Москви Наливайченко отримав наказ за жодних обставин не допустити визнання досудовим слідством, а потім і судом депортації кримських татар актом геноциду. До цього часу немає судового рішення про визнання депортації кримських татар актом геноциду. Проти цього, як і проти визнання Голодомору актом геноциду українського народу, категорично виступає РФ.

І саме під час його керівництва СБУ Росія анексувала Крим і окупувала Донбас. Наливайченко і дня не брав безпосередньої участі у бойових діях на сході України, а побувши у відрядженні у так званому «військовому туризмі», не соромлячись, отримав статус учасника бойових дій, на підставі особисто поданої заяви.

А коли інформація про це набула публічного розголосу, «герой» невидимого фронту змушений був написати заяву, що відмовляється від отриманого статусу УБД.

Сьогодні Наливайченко — народний депутат, обраний за партійним списком партії Юлії Тимошенко.

«Запасний» полковник Путіна

Вище та в попередніх публікаціях я уже наголошував, що, за твердженням голови СБУ Деркача і президента Кучми (а також згідно з документами, з якими я знайомився в архіві у 1993 році як начальник відділу військової контррозвідки СБУ), Віктор Медведчук був агентом КДБ під псевдонімом «Соколовський», завербованим у студентські роки.

Додам ще один штрих до його біографії. У 1996 році Медведчук, будучи президентом Союзу адвокатів України, отримав військове звання «полковник запасу».

Виникає запитання: за які такі «подвиги і заслуги» він отримав найвище звання старшого офіцера після закінчення університету в 1978 році, жодного дня не служивши в армії, ні разу не проходивши військових зборів і не перебуваючи на військових посадах?!

Навчаючись в КДУ ім. Шевченка, Медведчук закінчив військову кафедру, і наказом міністра оборони СРСР № 47 від 4 квітня 1978 року йому було присвоєно військове звання «лейтенант запасу».

1 жовтня 1982 року, коли він працював адвокатом, йому було присвоєне чергове звання «старший лейтенант запасу» (звання було присвоєно після завершення судових процесів над Юрієм Литвином і Василем Стусом, у яких він був адвокатом, призначеним КДБ).

Починаючи з 1995 року, судячи з послужного списку Медведчука, у нього почалося «зіркове падіння» на погони. 3 липня 1995 року міністр оброни України Шмаров присвоїв йому звання «капітана запасу», а вже 24 жовтня того ж року — «майора». Через півроку (12.04.1996 р.) Медведчук отримує «підполковника», а ще через півроку (29.11.1996 р.) — «полковника запасу».

Дмитро Чобіт у своїй книзі «Нарцис» пише: «Якщо взяти до уваги те, що всі записи — від старшого лейтенанта до полковника — зроблено однією рукою і одним чорнилом, то можна припустити: полковник міг народитися протягом одного дня. Навіть якщо це і не так, то все одно — перед нами факт порушення строків присвоєння чергових військових звань. Питається, за які заслуги?»

Міністр оборони України Анатолій Гриценко своїм наказом від 25 серпня 2005 року № 516 позбавив Медведчука звання полковника, «розжалувавши» його до капітана запасу. Проте у 2009 році кум Путіна доказав через суд, що він «справжній полковник», і добився скасування наказу Гриценка...

...І Литвин — на лаві «запасних»

Свого часу глава адміністрації президента Володимир Литвин, побувши в період з 9 по 10 січня 2001 року у відрядженні в Східній Славонії (Югославія, бойові дії там уже не велися), де перебував Український контингент Миротворчих сил ООН, звернувся як полковник запасу СБУ до голови СБУ Радченка В. І. з рапортом про визнання його учасником бойових дій. 25 квітня комісія СБУ визнала Литвина учасником бойових дій.

У березні 2006 року інформація про це набула розголосу, ЗМІ також повідомили, що Литвин був агентом КДБ. Перебуваючи у Запоріжжі 20 березня 2006 року, Литвин прокоментував журналістам цю ситуацію досить плутано і туманно (цитую): «Я хотів би підкреслити таку особливість, що заяви туди не пишуть, якщо це говорять, що це добровільно, відповідними натяками».

Виникає запитання: то ким насправді був Володимир Литвин до отримання звання «полковник запасу» СБУ? Відповідь на це запитання дає його послужний список.

Литвин народився в 1956 році в селянській родині на Житомирщині. Після закінчення школи у 1973 році вступив на історичний факультет КДУ ім. Шевченка, який закінчив у 1978 році і був зарахований до аспірантури. У ЗС СРСР не служив.

У 1977 році закінчив військову кафедру при КДУ. Військову присягу прийняв у липні 1977 року при в/ч 51418. У 1978 році, перебуваючи на посаді методиста навчального відділу ректорату КДУ, Литвину було присвоєно звання «лейтенант запасу» (наказ МО СРСР № 47 від 04.04.1978 р.).

У лютому 1981 року, перебуваючи на посаді помічника ректора КДУ, Литвин добровільно подає документи до Управління КДБ УРСР у м. Києві та Київській області з проханням зарахувати його до кадрового складу офіцерів запасу КДБ СРСР. У 1983 році Литвин пройшов місячні збори офіцерів КДБ при в/ч 62433.

На воєнний час — по мобілізаційному плану — був призначений на посаду оперуповноваженого Особливого відділу КДБ СРСР по Київському Червонопрапорному воєнному округу.

У 1984 році Литвин захистив кандидатську дисертацію на тему «Діяльність Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966—1975 рр.). У 1986 — 1989 роках — начальник Управління Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР.

1986 рік — Литвину присвоєно військове звання «старший лейтенант запасу КДБ СРСР» (наказ КДБ СРСР № 531 від 30.12.1986 р.).

З січня 1989 по вересень 1991 року — відповідальний працівник ЦК КПУ: лектор, консультант, помічник секретаря ЦК КПУ.

У 1995 році, під час перебування на посаді помічника президента України, Литвину було присвоєно позачергове військове звання «майор запасу» (наказ СБУ № 300-ос від 13.05.1995 р.), минаючи чергове звання — «капітан» (у Радянському Союзі відомий подібний випадок був із космонавтом Юрієм Гагаріним. Він отримав після першого польоту в космос чергове звання «майор» після попереднього — «старший лейтенант»). У 1996 році Литвину було достроково присвоєно чергове військове звання «підполковник запасу» (наказ СБУ № 491-ос від 21.08.1996 р.). У 1999 році, під час перебування Литвина на посаді першого помічника президента України, йому знову достроково було присвоєно чергове звання «полковник запасу» (наказ СБУ № 1139 від 13.08.1999 р.).

Як голова парламенту Литвин брав найактивнішу участь у ратифікації Харківських угод з РФ (27 квітня 2010 р.), підписав антиукраїнський Закон «Про засади державної мовної політики» (31 липня 2012 р., неофіційно відомий як «закон Ківалова—Колесніченка), прийнятий із грубим порушенням Конституції, норм регламенту та процедури розгляду, і проголосував за так звані «диктаторські закони» (16 січня 2014 р.).

У вересні 2016 року ЗМІ опублікували «думки вголос» Литвина, у яких він закликав відновити відносини з Росією і забути про Євросоюз. «Від відносин з Євросоюзом ми нічого не отримуємо, а від того, що розірвали їх з Росією, багато чого втрачаємо»,— наголосив Литвин.

Ознайомивши ветеранів КДБ УРСР із послужним списком Литвина, проаналізувавши отриману інформацію та їхні коментарі, у мене, як ексначальника відділу військової контррозвідки, не було сумніву, що в студентські роки, швидше за все на 2-3 курсі, Литвин був завербований КДБ. Такий висновок підсилювали і вище зазначений коментар самого Литвина, і особисті з ним розмови на цю тему.

Як стверджували ветерани КДБ, якби Литвин, коли був студентом, не погодився на запропоновану йому таємну співпрацю з органами державної безпеки, то такого стрімкого кар’єрного росту в сільського хлопця просто не було б.

Після закінчення історичного факультету Литвин був би направлений у село вчителем історії, як більшість його однокурсників-випускників, а не в аспірантуру.

Після закінчення місячних курсів КДБ УРСР і зарахування його до кадрового складу офіцерів запасу КДБ СРСР Литвин, на думку експертів, маючи вже досвід роботи агентом, швидше за все, був призначений наказом голови КДБ УРСР резидентом агентурної мережі в КДУ ім. Шевченка.

Табачник, ще один «справжній полковник»

Подібну біографію має ще один глава адміністрації президента України Кучми — «справжній полковник» Дмитро Табачник. Він, як і Литвин, закінчив історичний факультет КДУ ім. Шевченка, куди поступив лише з третьої спроби, швидше за все, як зазначають експерти спецслужб, після згоди на таємну співпрацю з органами КДБ.

На третьому курсі (1983 р.) стає заступником секретаря комітету комсомолу університету, згодом його приймають до лав КПРС, в якій він перебуває до її розпуску. 20 жовтня 1989 року міністр оборони СРСР присвоїв Табачнику звання «старший лейтенант запасу». В 1990 році Табачника призначають завідуючим відділу Київського міського комітету ЛКСМУ.

Аналіз його біографії, кар’єрного росту, антиукраїнської діяльності та українофобських і проросійських поглядів дає підстави для висновку, що він був (вірогідність дуже висока!) агентом КДБ по «дисидентській» п’ятій лінії і «загартувався як сталь» у боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом».

При уряді Кучми Табачник — керівник прес-служби КМ, 1-й заступник голови Державного комітету у справах преси, видавництва, поліграфії та книгорозповсюдження, на президентських виборах 1994 року — керівник виборчої компанії Кучми, яка базувалася на стратегічному партнерстві з Росією, російська мова — друга державна в Україні.

Після виборів Табачник стає главою адміністрації президента, і 8 серпня 1994 року міністр оборони України Шмаров присвоює йому військове звання «майор запасу», минаючи звання «капітана» (як і Литвин). 11 березня 1995 року Табачник отримує звання «підполковника», а через рік — 16 лютого 1996 року — «полковника запасу».

Коли виник політичний скандал навколо присвоєння військових звань Табачнику, Президент Кучма своїм указом від 10 грудня 1996 року звільнив його з посади і розжалував до «старшого лейтенанта запасу». В інтернеті була інформація, що в 2007 році Табачник (як і Медведчук) добився відновлення звання «справжнього полковника».

Доречно зауважити, що Кучма, як зазначала преса, будучи президентом України, мав військове звання «старший лейтенант запасу».

Тепер у нас три ексглави адміністрації президента — Табачник, Литвин, Медведчук — «справжні полковники»! «Ну, в жизни не скажешь, какой был мужчина, Ну, настоящий полковник...» — співала примадонна Алла Пугачова.

Степан Хмара емоційно, але справедливо зауважив: «Табачник — подонок, мерзотник, який недостойний звання громадянина України!».

Читайте продовження статті: Агентура КДБ-ФСБ-РПЦ в Україні: чого ми не знали про добре знайомі обличчя

Друкована версія